Віртуальні виставки бібліотеки ім. В.Г. Заболотного
Олександр Данченко. Нетлінні образи
Данченко Олександр Григорович народився 22 червня 1926 р. у Новоолексіївці Братського району Миколаївської області [1]. На майбутнього графіка значно вплинула творчість відомого українського художника М. С. Погрібняка, у якого він займався перед війною в художній студії Палацу піонерів. Одночасно з опануванням азів малюнка й акварелі формувався внутрішній світ Олександра. У червні 1941 р., після закінчення сьомого класу, він усупереч батькам вступив до Дніпропетровського художнього училища. Далі були два роки окупації, зруйнована домівка. На війну пішов батько і не повернувся, хвороба прикувала до ліжка матір. Після визволення Дніпропетровська Данченко починає працювати в «агітвікнах» разом із дорослими художниками – ріже трафарети, робить вибійку тощо. У 1944 р. відновлює навчання в художньому училищі. Під час навчання бере участь у художніх виставках, шукає образи, які втілюють час, людей, події. Його роботи були відмічені найвищими оцінками. Влітку 1948 р. Олександр закінчує Дніпропетровське художнє училище, отримує диплом із відзнакою, і восени вступає до Київського художнього інституту. Роки навчання він присвятив вивченню законів конструктивних закономірностей предметного світу, пошукам у поодинокому загального, проявляючи при цьому неабиякий хист до композиції. Дипломна робота Олександра Данченка – серія офортів «Визвольна війна українського народу проти польської шляхти 1648–1654 рр.», висунула молодого митця у перший ряд українських графіків. У 1954–1962 рр. художник викладав офорт і композицію на графічному факультеті Київського художнього інституту та продовжував вивчати історичні матеріали й документи, збирати натурний матеріал для майбутніх творів станкової графіки.
Подальшими його роботами були «Щорсівці» (1957), «Шевченкіана» (1961), «Портрети кобзарів» (1961), «Народні герої України» (1962), «Корюківка. 1 березня 1943 року» (1971), «Аджимушкай» (1975), «Чорнобиль» (1988) [1, 3].
Наприкінці 1950-х рр. книжкова графіка стала головною справою художника. Першою виконаною для книжки роботою, що становила серйозний інтерес, були ілюстрації до роману Петра Панча «Гомоніла Україна» (1957). Далі були проілюстровані «Кобзар» Тараса Шевченка (1965), «Думи» (1959).
У 1967 р. вийшла друком книжка Олександра Ільченка «Козацькому роду нема переводу, або ж Козак Мамай і Чужа Молодиця» з ілюстраціями Данченка. У виданні чудово збіглися світосприймання і образна мова письменника й художника. Того ж 1967 р. Олександру Данченку запропонували ілюструвати «Декамерон» Джованні Боккаччо в перекладі Миколи Лукаша. Ілюструючи «Декамерон», художник у пошуках пластичної паралелі не тільки до кожної новели, до кожного образу, але й до всієї книжки створив своєрідний фриз, в якому проходять усі ті, хто були сучасниками та співвітчизниками Боккаччо. Закінчуючи роботу над виданням (1969), Данченко вже був художником книги з яскравою індивідуальністю [3]. Під час роботи над «Енеїдою» Івана Котляревського митець уже йшов своїм, «данченківським» шляхом, не запозичуючи образи, створені його попередниками, а скоріше відштовхуючись від них. Художник звернув увагу на назву поеми, яку дав їй письменник: «Вергілієва "Енеїда" на малоросійську (українську) мову перекладена І. Котляревським». Данченко зрозумів, що заголовок цей означає те, що ілюстратору треба не декорувати українське життя грецькими елементами і не надавати античності українського колориту, а вирішувати «Енеїду» в ключі, що відповідає її мовному пародійному ладу. Вводячи «запорізько-троянське» військо у світ середземноморської античності, художник створив в ілюстраціях сплав, у якому нероздільно злилися і українська козацька старовина, і античність [2]. Художником також були оформлені та ілюстровані книжкові видання «Історія одного міста» Михайла Салтикова-Щедріна (1975), «Десять днів, що потрясли світ» Джона Ріда (1977), «Незабутнє» Олександра Довженка (1980), «Кобзар» Тараса Шевченка (1984), «Прапороносці» Олеся Гончара (1989).
Помер Данченко Олександр Григорович 13 лютого 1993 р. у Києві.
Список використаних джерел:
1. Блюміна І. М. Данченко Олександр Григорович / І. М. Блюміна // Енциклопедія Сучасної України. – Київ, 2007. – Т. 7. – С. 223. 2. Котляревський І. Енеїда / Іван Петрович Котляревський. – Київ: Дніпро,1969. – 262 с. : кольор. іл. 3. Попова Л. І. Олександр Данченко / Лідія Іванівна Попова. – Київ: Мистецтво, 1972. – 104 с. : іл.
Державна наукова архiтектурно-будiвельна бiблiотека iмені В.Г. Заболотного знаходиться за адресою: м. Київ, просп. Берестейський, 50 (м. "Шулявська").
Тел.: (044) 456-01-72
Данченко Олександр Григорович народився 22 червня 1926 р. у Новоолексіївці Братського району Миколаївської області [1]. На майбутнього графіка значно вплинула творчість відомого українського художника М. С. Погрібняка, у якого він займався перед війною в художній студії Палацу піонерів. Одночасно з опануванням азів малюнка й акварелі формувався внутрішній світ Олександра. 
восени вступає до Київського художнього інституту. Роки навчання він присвятив вивченню законів конструктивних закономірностей предметного світу, пошукам у поодинокому загального, проявляючи при цьому неабиякий хист до композиції. Дипломна робота Олександра Данченка – серія офортів «Визвольна війна українського народу проти польської шляхти 1648–1654 рр.», висунула молодого митця у перший ряд українських графіків. 
Того ж 1967 р. Олександру Данченку запропонували ілюструвати «Декамерон» Джованні Боккаччо в перекладі Миколи Лукаша. Ілюструючи «Декамерон», художник у пошуках пластичної паралелі не тільки до кожної новели, до кожного образу, але й до всієї книжки створив своєрідний фриз, в якому проходять усі ті, хто були сучасниками та співвітчизниками Боккаччо. Закінчуючи роботу над виданням (1969), Данченко вже був художником книги з яскравою індивідуальністю [3].
«данченківським» шляхом, не запозичуючи образи, створені його попередниками, а скоріше відштовхуючись від них. Художник звернув увагу на назву поеми, яку дав їй письменник: «Вергілієва "Енеїда" на малоросійську (українську) мову перекладена І. Котляревським». Данченко зрозумів, що заголовок цей означає те, що ілюстратору треба не декорувати українське життя грецькими елементами і не надавати античності українського колориту, а вирішувати «Енеїду» в ключі, що відповідає її мовному пародійному ладу. Вводячи «запорізько-троянське» військо у світ середземноморської античності, художник створив в ілюстраціях сплав, у якому нероздільно злилися і українська козацька старовина, і античність [2].
