Бібліографічні покажчики

Бюлетень "Будівництво, архітектура та житлово-комунальне господарство"

Бюлетень "Нові надходження до фондів ДНАББ ім. В.Г. Заболотного

Інформаційно-аналітичний огляд діяльності бібліотеки

Бібліотечні рубрики

Місто Кременець (Крем"янець) Тернопільської області - районний центр, розташований біля підніжжя Замкової гори, частково в долині р. Ікви (притока Стиру, басейн Дніпра) та її притоки Ірви, за 66 км від обласного центру м. Тернополя та 374 км від м. Києва. Відповідно до статистичних даних останнього Всеукраїнського перепису населення (2001), кількість його мешканців складала 21880 осіб.

Назва походить від слова «кремінь» - «твердий камінь» і пов"язується з наявністю кам"янистих ґрунтів у цій місцевості.
Перша письмова згадка про Кременець знаходится в Іпатіївському літописі під 1226 р. Тоді під стінами містечка руські війська розгромили об"єднані сили угорських і польських військ під командуванням угорського королевича Андрія. Кременець входив до Луцької землі Галицько-Волинського князівства. Під час золотоординської навали на Київську Русь у 1240-1241 рр. Кременець витримав облогу нападників. У 1255 р. під стінами містечка татарський воєвода Куремса зазнав поразки від військ Данила Галицького. Проте в 1261 р. після вторгнення орди на чолі з Бурундаєм руські князі мали знищити укріплення кількох міст, до числа яких входив і Кременець.
У 1349 р., після війни між Литвою, Польщею і Галицько-Волинською землею, було укладено мирний договір. Проте жодна із сторін не отримала виключного права власності на місто. Тимчасово воно належало литовському князю Юрію Наримонтовичу з умовою відбудувати тут замок. У 1366 р. Кременець відійшов до Великого князівства литовського. Наприкінці XIV ст. розпочалася відбудова замку, яка була завершена за князювання Вітовта.
У 1438 р. Кременцю надано магдебурзьке право.
Наприкінці XV - на початку XVI ст. містечко неодноразово зазнавало нападів татарських військ.
У першій половині XVI ст. до Кременецького замку було приписано 18 сіл і хуторів. Тут зведено костел.
У 1563 р. у Кременці було 737 будинків, а в 1629 р. - 1224, кількість населення становила близько 6700 осіб. Містечко знане як торговельно-ремісничий центр.
Після Люблінської унії 1569 р. містечко увійшло до складу Речі Посполитої.
У 1630 р. зведено кам"яну уніатську церкву, у 1633 р. - православний Богоявленський монастир.
У 1636 р. споруджено костел францисканського монастиря (після польського повстання 1830-1831 рр. приміщення костелу передано православній церкві. Після реконструкції він став називатися Миколаївським собором).
У 1637 р. київський митрополит Петро Могила надав Кременецькому братству, організованому при монастирі, ставропігію. При братстві засновано друкарню (проіснувала до 1650 р.), де було надруковано «Граматику, или письменницю языка словенскаго тщанием вкратце издану в Кременцы року 1638» та інші книжки.
У роки Національно-визвольної війни 1648-1654 рр. у Кременці, який у той час мав одну з найбільш потужних фортець, переховувалася польська шляхта. Проте в жовтні 1648 р. фортецю було здобуто й зруйновано.
За Андрусівським перемир"ям 1667 р. Кременець залишився у складі Речі Посполитої. У XVII-XVIII ст. місто було одним з найбільших центрів виробництва сукна на Волині. Славилося воно й гончарними та ювелірними виробами. Відоме і як центр з виготовлення кахлів.
У 1793 р. було об"єднано Правобережну й Лівобережну України. Кременець в 1795 р. став центром повіту Волинського намісництва.
У ХІХ ст. у місті працювало декілька промислових підприємств, зокрема в 1845 р. був цегельний, свічковий і миловарний заводи.
На початку ХІХ ст. Кременець став одним із найбільших освітніх центрів Волині. У 1805 р. у приміщенні колишнього приміщеннях єзуїтського колегіуму відкрито Вищу Волинську гімназію. У 1807 р. при ній працювали школи землемірів, садівників і семінарія для підготовки сільських вчителів. У 1809 р. - перейменована на ліцей - вищий навчальний заклад, що за програмою прирівнювався до Віленського університету. Ліцей мав унікальну бібліотеку та один із найбільших в імперії Ботанічних садів.
У 1831 р. ліцей було закрито, а обладнання і бібліотеку передали створеному в 1834 р. Київському університету. У 1836 р. приміщення ліцею передане духовній семінарії.
У 1896 р. до Кременця було прокладено залізницю.
У 1897 р. у місті працювали пивоварний і свічковий заводи, 10 столярних і меблевих майстерень, дві красильні, три лісопильні, дві маслоробні, чотири слюсарно-механічні майстерні. На початку ХХ ст. виникли чавуноливарний завод, сірникова фабрика, цегельний завод, чотири друкарні.
У роки Першої світової (1914-1918 рр.) і Громадянської (1918-1920 рр.) воєн у Кременці неодноразово змінювалася влада. Внаслідок воєнних дій у вересні 1920 р. містом заволоділи польські війська.
У 1920-1930-х рр. у місті працювали пивоварний і крейдяний заводи, маслоробня, лісопильні, кілька напівкустарних підприємств з переробки сільськогосподарської продукції. У 1936 р. введено в експлуатацію ватну фабрику, а в 1938 р. - тютюнову фабрику.
У вересні 1939 р. Кременець у складі Західної України відійшов до УРСР. Від 1940 р. - районний центр, місто обласного підпорядкування (від 1948 р. - місто районного підпорядкування).
У роки Другої світової війни місто було окуповане німецько-фашистськими загарбниками в період з 3 липня 1941 р. до 19 березня 1944 р.
У 1944 р. було відновлено роботу шахти бурого вугілля, крейдяний і пивоварний заводи, тютюнова і ватна фабрики, електростанція, кілька промислових артілей, харчокомбінат.
У 1970-х рр. у місті працювали цукровий завод, завод будівельних матеріалів, пивоварний, тютюново-ферментаційний, цегельний заводи, ватна й меблева фабрики, фабрика господарських товарів, комбінати громадського харчування і побутового обслуговування населення, комунальні підприємства, хлібо- і птахокомбінати, пекарня. Діяли Кременецький педагогічний інститут, Будинок культури, краєзнавчий музей, три клуби, два кінотеатри, дві районні, дві міські і 24 міжвідомчі бібліотеки.
Наприкінці ХХ ст. у Кременці працювали цукровий завод і завод будівельних матеріалів, тютюново-ферментаційний завод і завод порошкової металургії, хлібний завод і завод продовольчих товарів, меблева фабрика, фабрика «Ватин» і «Райдуга», комбінат хлібопродуктів. Діяв міський краєзнавчий музей.
На території міста виявлені залишки 4 поселень доби пізнього палеоліту. Під час розкопок двох із них (дата їх існування - 30-25 тис. років тому) було виявлено залишки житла, рештки вогнищ та 8 місць обробки кременю, понад 80 тисяч виробів з кременю й кістки. Виявлено також поховання доби міді, поселення доби пізньої бронзи, залишки двох жител і кількох господарських споруд VII-ІІІ ст. до н.е. Знайдено також залишки поселення черняхівської культури ІІІ-VI ст., на Замковій горі - городища часів Київської Русі.

Список використаної літератури:
1/ Андрієвський В.П. Кременець / В. П. Андрієвський // Історія міст і сіл Української РСР / голов. редкол.: П. Т. Тронько [та ін.] ; редкол. тому: С. П. Нечай [та ін.]. - К. : Голов. ред. УРЕ, 1973. - В 26 т. : Тернопільська область. - С. 367-380 : іл. - Бібліогр. в підрядк. прим.
2/ Вечерський В.В. Фортеці й замки України / В. В. Вечерський ; відп. за вип. О. М. Сердюк ; М-во культури і туризму України, Держ. служба з питань нац. культ. спадщини, НДІ пам"яткоохорон. дослідж. - К. : [б. в.], 2011. - 663 с. : іл. - Бібліогр.: с. 629-646 та в кінці розд.
3/ Коваль А.П. Знайомі незнайомці : походження назв поселень України / А. П. Коваль. - К. : Либідь, 2001. - 302 с : іл. - Бібліогр.: с. 282.
4/ Кременец, город // Памятники градостроительства и архитектуры УССР : (ил. справ.-кат.). В 4 т. / Гос. ком. Укр. ССР по делам стр-ва, Укр. спец. науч.-реставрац. проект. ин-т, Науч.-исслед. ин-т теории, истории и перспект. проблем Совет. архитектуры в г. Киеве. - К. : Будівельник, 1986. - Т. 4. - С. 71-76 : ил.
5/ Кременець : путівник / авт. тексту В. Собчук ; упоряд. О. Ленчук ; фотограф: Р. І. Яцків, Я. Ф. Стецюк, А. П. Декабрьова. - Збараж : Вид.-інформ. дім "ДІАНА плюс", [200-]. - 35 с. : іл. - (Історичні міста України).
6/ Кременець // Географічна енциклопедія України. В 3 т. / редкол.: О. М. Маринич [та ін.]. - К. : УРЕ ім. М.П. Бажана, 1990. - Т. 2. - С. 219. - Бібліогр. в кінці ст.