Бібліографічні покажчики

Бюлетень "Будівництво, архітектура та житлово-комунальне господарство"

Бюлетень "Нові надходження до фондів ДНАББ ім. В.Г. Заболотного

Інформаційно-аналітичний огляд діяльності бібліотеки

Бібліотечні рубрики

Місто Мерефа Харківської області - місто районного підпорядкування Харківського району, розташоване на р. Мерефа за 28 км від районного та обласного центру м. Харкова та 449 км від м. Києва. Відповідно до статистичних даних останнього Всеукраїнського перепису населення (2001), кількість його мешканців складала 25135 осіб.

Назва міста, ймовірно, походить від назви річки, на якій воно розташоване. За переказом, по-татарському «мереже» - «пасовисько хоробрих» чи «страшне бойовище». Дослідники пов"язують назву з дунайським гідронімом «морава», що має іллірійський корінь.
На території сучасного міста в 1595 р. було засноване поселення, яке було оборонним пунктом проти татарських набігів протягом XVII - першої половини XVIII ст.
У середині XVII ст. заселялися землі півдня Російської імперії. У 1645 р. на території сучасного міста виникла козацька слобода, заснована переселенцями з Лівобережної і Правобережної України.
На місці поселення стояла фортеця, оточена валом заввишки 3,5 сажні, шириною 6 сажнів; на кожному розі фортеці стояла чавунна гармата.
Наприкінці XVII - на початку XVIIІ ст. Мерефу неодноразово грабували й руйнували татари. Відродженню й становленню слободи сприяло вигідне географічне розташування на перехресті шляхів до Дніпра й доку, а також сприятливі природні умови.
У 1668 р. І. Д. Сірко заснував біля Мерефи хутір, що отримав назву Артемівки і став у 1928 р. частиною м. Мерефи.
З 1765 р. в Мерефі існувало комісарське управління. У цьому ж році слобода увійшла до складу Харківського повіту. Головним заняттям населення було землеробство. Розвивалися й ремесла, зокрема шкіряне, ковальське, теслярське. Набувала поширення торгівля.
У 1870-1880-х рр., після побудови Курсько-Харківсько-Азовської і Харківсько-Миколаївської залізниць, Мерефа стала залізничним вузлом.
Наприкінці ХІХ ст. у слободі збудовано склозавод, цегельний завод, млин, Артемівський спиртозавод, інші дрібні підприємства.
У 1875 р. у слободі відкрито двокласне народне училище, а в 1883-му - початкове трирічне жіноче училище.
Наприкінці 1917 р. у Мерефі встановлено радянську владу. У період з 7 квітня 1918 р. до 3 січня 1919 р. місто було окуповане військами кайзерівської Німеччини.
У 1938 р. Мерефа отримала статус міста. В цьому ж році в місті працювали: лікарня, санітарна станція, тубдиспансер, сім шкіл тощо.
У роки Другої світової війни місто двічі було окуповане німецько-фашистськими загарбниками: в період з 21 жовтня 1941 р. 19 лютого 1943 р. і з 9 березня до 5 вересня 1943 р. Під час окупації в місті діяв партизанський загін. В результаті воєнних дій у місті зруйновано більшість промислових споруд, житлових будинків, інфраструктуру. З осені 1943 р. почалася відбудова Мерефи.
У 1960-х рр. у місті діяли склозавод, завод залізобетонних виробів, меблева фабрика, спиртозавод, хлібокомбінат, залізнична станція; Будинок культури, п"ять клубів, бібліотека.
У 1990-х рр. у Мерефі діяли залізобетонних конструкцій, спиртовий, скляний, механічний, цегельний, кормових дріжджів, «Південтранстехпром» заводи, хлібний комбінат, взуттєва фабрика та ін.
Поблизу міста виявлено рештки поселення часів неоліту (IV тисячоліття до н.е.), періоду бронзи (кінець ІІ - початок І тисячоліть до н.е.). Також тут виявлене поселення скіфського часу (V-ІІІ ст. до н.е.) та поселення Салтово-Маяцької культури (VIII-IX ст.).

Список використаної літератури:
1. Колісник В.І. Мерефа / В. І. Колісник, О. І. Конотоп // Історія міст і сіл Української РСР. В 26 т. / редкол.: М. А. Сіроштан (голова), В. М. Селіванов, К. К. Шиян [та ін.]. ­ К. : Голов. ред. УРЕ, 1967. ­ Харківська область. ­ С. 864­876 : іл.
2. Мерефа // Географічна енциклопедія України. В 3 т. / відп. ред. О. М. Маринич. ­ К., 1990. ­ Т. 2. ­ С. 343.
3. Мерефа // Міста України : інформ.­стат. довід. / впорядкування О. Панасенко. ­ К., 2007. ­ С. 66­67.
4. Мерефа // УСЕ: Універсальний словник­енциклопедія / ред. рада: М. В. Попович (голова) та ін. ­ 4­те вид., переробл. і доповн. ­ Львів, 2006. ­ С. 789.